Theater

Інсценізація – народного артиста України Ростислава Держипільського
За новелами: Моє Слово, Виводили з села, Давня мелодія, Вечірня година, Самому собі, Марія, Сини, Діточа пригода, Вона-Земля
Режисура та сценічне рішення – народний артист України Ростислав Держипільський
Режисура – лауреат національної премії України імені Тараса Шевченка Наталія Половинка
Помічник режисера – Андрій Фелик
Діють – лауреат національної премії України імені Тараса Шевченка Наталія Половинка,
заслужений артист України Олег Цьона
артисти: В.Абрам’юк, А.Батир, І.Бліндар, І.Буняк, Д.Кіргач, О.Лейбюк, А.Мельник, М.Сливчук, І.Сірко, І.Терлецька, М.Тимчишин, Л.Юськевич

а також: заслужені артисти України Олексій Гнатковський та Надія Левченко.
«Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена» (В.Стефаник). Бог, Мати, Син, Земля, Дорога – святі образи на іконостасі планети. Мученики та праведники історії людства волають про милосердя та любов, про воз‘єднання Матері і Сина, про кінець війни… Вистава-зойк Матері-Землі по убитим дітям, у якій «очищення», трансформація безмежного болю у безмежну віру, у світло творіння Нації відбуваються через сакральне молитовне дійство. «Біль, переплавлений у Божій любові, перероджується у духовну цілісність, духовне покликання, силу… Це натягнута струна, якої торкається рука генія… Шевченка, Франка, Стефаника і звук цей – передчуття України, якої ми прагнемо…»

Нічим не заповнений абсолютний простір. Пустка… З неї ми виходимо і до неї повертаємося. Невичерпна тема, найважливіший сюжет, головна рушійна сила культури від самого початку існування. Неможливість осягнути цілий пустий Всесвіт, з яким людина залишається сам на сам протягом життя… Але вітер. Те, що присутнє навіть у тотальній відсутності. Потік скерований у певному напрямку. Те, завдяки чому все тече як тече. Завдяки чому в пустці виникає життя – неймовірний парадоксальний яскравий спалах людського існування. Пустка… але вітер.

Декорації створені з п’ятдесяти вентиляторів. Актори, які не говорять ні слова та майже не рухаються. Музика, що народжується із поєднання шумів сцени та живих барабанів. Все це разом перетворюється на видовище, яке ви запам’ятає назавжди. Кінематична вистава режисера Влада Троїцького «Пустка, але вітер», захоплююче естетичне переживання, якого ще не бачив український театр.

Вистава Влада Троїцького “…але вітер…” – це притчева історія про зустріч, про любов, про розставання, про надію. На сцені грають троє акторів, але дійових осіб лише двоє: людина – з усіма своїми почуттями, сподіваннями і конфліктами, та вітер – німий та невидимий, безумовне існування якого – єдина можлива форма діалогу з людиною.

Вистава «Буна» – це в першу чергу данина поколінню двадцятого століття, яке відчуло на собі всю трагедію країни. Поколінню, яке пережило голодомор, війну, репресії.
Вони несуть в своїх серцях тисячі не написаних подій, яких не прочитати у книгах, тисячі пісень, яких ніхто не чув.
Це реальна історія однієї родини, де буна (на буковинському діалекті бабуся) та її внучка, живуть під одним дахом, але живуть зовсім в різних світах. Буна виховує онуку так, як вважає за потрібне, часом її вчинки жорстокі і не виправдані. Молода дівчина вирішує виїхати за кордон, для того, що б почати нове життя. Але чи приживеться дерево на новому місці? Що таке національна самосвідомість, традиції та культура у сучасному світі?
Молода команда «Практикум» місяць жила в селі, в якому час ніби зупинився. Спостерігаючи за місцевими мешканцями та поколінням, якому за дев’яносто, записуючи автентичні пісні, та традиції, ми спробували відобразити це у спектаклі.
У виставі жива музика та автентичні пісні різних регіонів країни.
Буна – одна з найкращих п’єс Віри Маковій. Такі собі “Батьки і діти” по-закарпатськи, точніше, “баби і діти”. Однак, нічого спільного ані з Тургенєвим, ані з елегією, ця історія не має. Це пронизлива притча про прірву між поколіннями, які рухаються від крайнощів до крайнощів. Тут навіть не намагаються прислухатися одне до одного.
Безробіття, еміграція, безвихідь – сім’ї руйнуються зсередини й ззовні.
Поїхати чи залишитись? Бігти за мрією чи оберігати сімейні цінності? Терпіти знущання чи розпочати визвольну боротьбу? Що тримає цих людей на Батьківщині?…

Еймунтас Някрошюс — один із найвідоміших литовських театральних режисерів.
Серед характерних особливостей його постановок — заспокійливий музичний супровід, що повторюється впродовж вистави, активне використання танцю та сценічного руху, а також унікальний сценічний реквізит, використання на сцені природних субстанцій: води, вогню, вітру, льоду, каменю. Вистави Еймунтаса Някрошюса були нагороджені дипломами різних театральних фестивалів у Литві, Латвії, Естонії та інших країнах. Някрошус — лауреат численних державних нагород.

Сценографія: Марюс Някрошюс
Костюми: Надія Гультяєва
Художник по світлу: Аудрюс Янкаускас
Виконавці:
Майстер Голоду – Вікторія Куодіте
Вігандас Вадейша
Вайдас Вілюс
Генадій Вірковський

Cпільний проект театру та Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого

У цій пустотливий і кумедній історії з веселими розіграшами і зухвалими витівками, всі мріють про кохання, але, як часто буває, пристрасно закохуються зовсім не в того, хто готовий відповісти тим самим. Низка інтриг та перевдягань, відвертих зізнань та безглуздих дуелей насамкінець завершується найнеймовірнішим чином – перед коханням руйнуються всі перепони, а рідні, що здавалося втрачені назавжди, несподівано знаходяться.

Юна Віола рятується с затонулого корабля на березі Іллірії. Дівчина впевнена, що її брат-близнюк Себастьян загинув у хвилях. Вона переодягається в чоловічий одяг і під ім’ям Цезаріо наймається в слуги до князя Орсіно, в якого закохана. Ось тільки Орсіно пристрасно кохає графиню Олівію та марно домагається руки неприступної красуні. Прихильності Олівії домагаються також невдаха-наречений – лицар Ендрю та пихатий ханжа Мальволіо. Саме навколо них і плетуть свої інтриги й влаштовують розіграші хитромудрий пияк сер Тобі та спритна авантюристка Марія в компанії з блазнем Фестом.
Герцог Орсіно безмежно довіряє юному слузі і посилає його залагоджувати свої любовні справи. Олівія, не підозрюючи, що Цезаріо – дівчина, з першого погляду закохується в юного посланця. Починається низка непорозумінь і все заплуталося б остаточно, якби не несподівана поява брата-близнюка Віоли Себастьяна …

Одна з найвеселіших комедій Шекспіра, повна жартів і життєствердного оптимізму, була написана у 1601 році. Названа вона на честь Дванадцятої ночі, якою закінчувалося в давнину найголовніше, найсвященніше і наймогутніше зимове свято Йоль – свято середини зими. Дванадцята ніч – це ніч народження нового року, нового життєвого циклу. В дванадцяту ніч брами світів відкриті, і всі їхні мешканці збираються разом, щоб веселим бенкетом вітати нове життя. Вважається, що це найбільш мирний час в році, коли навіть злі духи гідні поваги, привітання і святкового частування.
Сучасний переклад комедії здійснив відомий український письменник Юрій Андрухович.

Постановка – засл. діяч мистецтв України, Лауреат державної премії України імені Тараса Шевченка Дмитро БОГОМАЗОВ, засл. артист України Андрій САМІНІН
Художник – Петро БОГОМАЗОВ
Хореограф – Олексій СКЛЯРЕНКО
Музичне рішення – Олександр БЕГМА
Звук – засл. діяч мистецтв України Олександр КУРІЙ, Станіслав ЛОМАКОВСЬКИЙ
Світло – Тетяна КИСЛИЦЬКА, Сергій ШАЛАБАНОВ

У виставі беруть участь студенти ІІІ акторського курсу КНУТКіТ імені І.К.Карпенка-Карого (керівник курсу – Дмитро Богомазов, керівник кафедри заслужений діяч мистецтв України, професор Ю.Висоцький)
ДІЙОВІ ОСОБИ І ВИКОНАВЦІ:

ОРСІНО, Князь Іллірійський – Макар ТИХОМИРОВ
ВІОЛА, юна жінка з Мессаліни, після кораблетрощі викинута на берег Іллірії, де з’являється під іменем Цезаріо – Марія ЗАНИБОРЩ
ОЛІВІЯ, графиня з Іллірії – Анастасія ПУСТОВІТ
МАРІЯ, покоївка Олівії – Христина ЛЮБА
ПАН ТОБІАС РИГ, дядько Олівії – Олександр РУДИНСЬКИЙ
ПАН ЕНДРЮ ТРЯСОЩОК, приятель Пана Тобіаса – Павло ШПЕГУН
МАЛЬВОЛІО, слуга-розпорядник у домі Олівії – Олександр КОВАЛЬ
БЛАЗЕНЬ з дому Олівії – Олександр БЕГМА
ФАБІАН, мешканець дому Олівії – Михайло ДАДАЛЕВ
КУРІО, дворяни на службі у Князя Орсіно – Максим КИРИЧЕНКО
СЕБАСТЬЯН, брат-близнюк Віоли – Олександр БОДНАР
АНТОНІО, друг Себастьяна – Артем ШЕМЕТ
КАПІТАН, СВЯЩЕНИК, ОФІЦЕРИ, МОРЯКИ, СЛУГИ – Олександр БОДНАР, Євген ГРИГОР’ЄВ, Максим КИРИЧЕНКО, Борис САВЕНКО, Ганна ПАВЛИК
З преси:
«Последняя из «веселых» комедий Шекспира — раздолье для театральных дурачеств. Есть над чем потешаться, есть что вышучивать, есть где куражиться. Богомазов, Саминин и их юные питомцы потешаются, вышучивают и куражатся. Конечно же, привносят свои акценты. Главное, что в работе молодых актеров не чувствуется ни малейших признаков робости, на сцене они органичны и по-хорошему дерзки».
Юрий Володарский «Молодым кое-где у нас дорога / Дерзкие под присмотром взрослых», газета «2000», 21 марта 2017

«У виставі грають актори-третьокурсники, всі вони дивовижно цілісна команда, яка працює, ніби добре злагоджений оркестр. У виставі справді багато живої музики. Крім того, тут один до одного ставляться як до витончених інструментів, а до інструментів — як до живих істот.
«Дванадцята ніч…» здається явищем рідкісно-ніжним та просвітленим. І чому ці персонажі симпатичні нам? І звідки береться оте відчуття просвітленості й оптимізму? У виставі немає вказівного перста, який бодай натякнув би на те, де тут схована істина. Справді, де, якщо все навколо — забава і гра? Здається, істина тут — саме у повній відданості грі, як то буває, ще раз скажу, в музикантів. І на публіку цей спектакль діє по-музичному — його не так «розумієш», як відчуваєш».
Віталій Жежера «Просвітленість ночі», газета «День», 31 березня 2017

«Главные и неглавные партии в шекспировской симфонии чувств отданы, собственно, детям — студентам. И в этом, кстати, харизма новой “Ночи”. Взрослая режиссерская схема накладывается на непосредственное, еще юношеское, исполнение. И, возможно, такая контраверсионность, т.е. сознательное скрещение взрослого режиссерского мышления и слегка наивной, но уверенной студенческой игры, иногда и предъявляет в спектакле предчувствие трагедии. То, что за скобками “Двенадцатой ночи”. То, что ютится и временно дремлет в гулкой тишине коробки, обитой бархатом. Детская чистота в тисках какой-то взрослой тревоги».
Олег Вергелис «Черный бархат», газета «Зеркало недели», 7 апреля 2017

В популярній культурі і в колективній уяві, що є скарбницею культури, імена Сивіли, Піфії та Кассандри зливаються в одне. Ці три імені асоціюються із здатністю передбачати майбутнє, божественним осяянням та здатністю розкривати таємниці людського буття.
Сивіла жила в Кумах в етруській Кампанії (вважається, що вона потрапила до Кум з Греції), Кассандра була з Трої, а пророчиця, уславлена під ім’ям Піфія, жила у Дельфах.
Сьогодні в Дельфах можна торкнутися каменю, який називають Каменем Сивіли. Кассандра вела земне життя (“біос”), в той час як життя Сивіли і Піфії переходило у вічність (“зо”). Усі вони отримали свій дар віщування від Аполлона і стали невичерпним джерелом натхнення для поетів/панегіристів, яких ми, слов’яни, звемо “віщунами”, провісниками.
“Де той чоловік, який почує всю думку моєї пісні?” (A. Міцкевич)
Аполлон панував у Дельфах і опікувався Сьома Мудрецями, яких було покликано в VI ст. до нашої ери до Центру Всесвіту, щоб засвідчити прозорливість і величність розуму й духу давніх греків. Однак не слід забувати, що Дельфи був єдиним місцем, де святилища Аполлона і Діонісія знаходилися поруч, майже у братській гармонії. Гімни на честь грізного Аполлона і дифірамби до Діонісія звучали над гірськими пасовищами і стежками гори Парнас, що височіла над Дельфами. Перші прославляли розум, другі – музику та інтуїцію.
У цілій історії людства немає поезії такої виразної та стислої за формою, такої глибокої і величної за змістом, такої крилатої і такої музичної, як “Заповіді Семи Мудреців”. І їх значимість ніколи не згасне. Вони (звичайно) суперечать щебетанню нашої пост-культури, вимиванню віри та усіх цінностей в сьогоднішньому пост-світі – півтораста принципів, повчань, проповідей, закликів, застережень, заклинань і “гукань до неба”…
Священний камінь омфал, який вважався Пупом Землі, було висічено у формі конусу і встановлено перед храмом Аполлона, у підніжжя скелі, з якої сьомого дня кожного місяця Піфія/Сивіла виголошувала свої пророцтва. Принаймні, так говорять… Інші вважають, що і Піфія, і омфал були приховані від очей звичайних смертних у Святій Святих – у вівтарі Аполлона. Хоча інші припускають, що існувало два камені – один визначав Центр Світу, інший являв собою стелу, на якій було висічено послання Семи Мудреців.
Деякі з них звучать як дорожні знаки життя (“Не порушуй клятви”, “Прославляй хоробрість”, “Не пий понад міру”), в той час як інші – як от парафрази Сивіли (“Думай про слухання”, “Споглядай те, що чуєш”, “Знай те, що знаєш”) – є більш загадковими і спонукають до роздумів.
На камені були висічені як слова, так і музичні ноти. Камінь говорив і співав. Впродовж століть, починаючи з ранніх часів історії, дельфійський кам’яний конус було неодноразово відтворено – не тільки в Пелопонезі, але і в Мілетополі і в інших містах малої Азії, і навіть в Єгипті, і в Афганській Бактрії. Сивіла/Піфія являлися в своїх подальших втіленнях всюди, де б не ступала нога древніх еллінів. Віщування в античності було таким же поширеним і спокусливим мистецтвом, якими сьогодні є передбачення і фантастика. Давні люди постулювали: “Пізнай самого себе”. Сучасні маги прогнозують обмінні курси валют і проводять дослідження громадської думки. Коментарі тут зайві. Ось що кажуть видатні експерти:
“Ми повинні завжди пам’ятати, що оригінальний напис “в найсвященнішій дельфійській святині” був висічений на стелі на початку VI cт. до нашої ери (якщо не раніше). (…) Ми знаємо, що “Заповіді Семи Мудреців” є найпершою відомою дидактичною колекцією давньогрецької мудрості і ми знаємо також, що їх успішно використовували в освіті Греції впродовж більш ніж двадцяти повних століть.
Стосовно їх етичного стандарту, все, що ми можемо сказати, це те, що він досягає вищого рівня, ніж мозаїчні Десять Заповідей, не претендуючи при цьому на божественне походження, в той же час, вони навчають абсолютній повазі і покорі Божественній силі”.
Влодзімір Станєвський

До того моменту, поки не вщухнуть оплески, ми перебуваємо під враженням, що не існує іншої реальності, що ми разом з усім залом потрапили до машини часу, придбавши квиток в один кінець. Ми дивимось на сцену, але наші думки не зупиняються там. Крізь декорації та елементи драматургії вони летять вдалечінь, до самих вершин Парнасу, щоб вже за мить розсипатись у кам’яній залі під храмом Аполлона. Це найпомітніший феномен театру Станєвського – неймовірна образність та її вплив на нашу уяву. Використовуючи вже добре відомі сьогодні пластичні рухи та звучання акторів «Ґардженіце», режисер створює світ, в який ми віримо настільки, що вже неможливо відокремити його від реальності. (…)
В «Піфійській ораторії», як і в попередніх постановках, Станєвський атакує глядачів синкретизмом кольорів, рухів та звуків. Кожну мить ми переводимо свій погляд у різні кути сцени, щоб побачити якомога більше, але осягнути все неможливо. (…)
Впродовж вистави на сцені перебувають десятеро акторів та актрис. Кожен та кожна з них – яскраві особистості, та їх надлюдська сила проявляється лише у співіснуванні всіх в єдиному організмі. В резонансі голосів, тіл та рухів вони створюють видовище, подібних якому немає ніде. Як завжди, вони витягують з себе розмаїття красивих та диких звуків, які вони напрацьовують впродовж років. (…) Це неймовірна насолода для душі.
Каспер Суловський, газета «Wyborcza»

Поезія «Заповідей Семи Мудреців» (VI ст. до н.е.) – виразна і стисла за формою – поєднана Влодзіміром Станєвським із досконалістю м’якої пластики та чітких рухів акторів. Музична форма ораторії з хором та живим оркестром лише підсилює енергетику театрального дійства. З цієї вистави, немов з фонтану чистої живодайної води, глядач черпає підказки, за якими варто жити в наш час пост-культури та пост-світу.
Нова робота Влодзіміра Станєвського – це вистава, що годиться для часів, коли людина як ніколи потребує перепуску до свого власного серця, від свого серця до серця іншого, від серця до небес. Станєвський проводить «хірургічну операцію» на відкритих серцях глядачів. Ця вистава відновлює нашу віру в такі людські цінності як помірність, самоконтроль, справедливість, раціоналізм. Вона нагадує нам: Для всього є свій час, шукай мудрості, говори красиво, віддавай те, що маєш віддати…
Вальдемар Суліж, «Dziennik Wschodni Lubelski»

У Дельфах та перша сільська дівчина, як і її чисельні наступниці, сідала на триніжок, дозволяючи парам Аполлона увійти в її тіло. Вона відчувала як вони проходили по довгій трубці, що, як вважали давні греки, поєднувала жіноче лоно з її горлом, та виходили з її вуст у формі натхненних проголошень – слів Аполлона. Ця жриця на ім’я Піфія іноді була молодою дівчиною, а іноді цю посаду обіймала більш старша жінка, яка вже мала дітей, але відмовилася від інтимних стосунків з чоловіками заради того, щоб присвятити себе в якості чистого сосуду донесенню волі Аполлона до людей. Посада жриці була вельми престижною та гарантувала матеріальний достаток і статус для самої пророчиці та її родини. Очевидно, обрання та тренування підходящих кандидаток супроводжувалися значною напругою та конкурентною боротьбою.
Те, як звучали пророцтва Піфії, досі лишається таємницею. Щоб їх описати давні греки вживали слова, які передавали гарчання собак та щебет ластівок. Актори, що виконували ролі провидиць в давньогрецькому театрі, пікірували інтервалами більш ніж в одну октаву, щоб відтворити момент пророчого екстазу. Запитувачі отримували пророчі повідомлення у формі давніх шоститактних віршів – дактилічних гекзаметрів, якими давні греки писали свої епопеї. Деякі жриці могли віщувати, імпровізуючи в такій поетичній формі, проте деколи звуки, які вони вимовляли, були нечленороздільними і потребували «перекладу» у формі поетичних загадок, які здійснювалися одним чи декількома жрецями, що супроводжували верховну жрицю.
Але більш за все в «Піфійській ораторії» мене вражає емоційна впевненість, з якою актори «Ґардженіце» озвучують давні мудрощі – не лише вокально, за допомогою своїх чистих голосів, але й завдяки зміні сольних та ансамблевих танцювальних рухів. Вистава нагадує ритуал, в якому глядачі і актори разом беруть участь в якомусь таємничому обряді спілкування зі своїми стародавніми предками, які шляхом віщування та філософських роздумів намагались отримати ключ до таємниць людського буття і Всесвіту.
Професор Едіт Хол, Оксфордський університет, Великобританія

Я був зачарований новою «Піфійською ораторією» від початку до кінця – це було одне з таких переживань, коли не помічаєш плину часу. В цій постановці слова стародавніх дельфійських мудрощів нерозривно сплітаються з пластикою, звучанням голосів та музикою в різноманітну та цілісну послідовність. В поєднанні з динамікою та енергією, що характеризують театр Станєвського та акторів «Ґардженіце», у виставі присутні нотки витонченості та ліризму, які несуть відчуття умиротворення, замкненого у первісному акті боротьби і люті. Відлуння Гармонії Сфер!
Професор Олівер Таплін, Оксфордський університет, Великобританія

«Піфійська ораторія» Станєвського є ліричною насолодою для вух та очей, яка цілком відповідає сучасному контексту. Вона приємно обходить туристичну обрядовість та відтворення подій давнини, натомість завдяки своїй музикальності – поєднанню ансамблевої пластики та хорового звучання – пробуджує естетику таємничого мистецтва слова та звуку. Ця вистава переконлива, життєрадісна та глибока.
Доктор філософії Захарій Данбар, Королівська центральна школа ораторського і драматичного мистецтва, Лондонський університет

Осередок театральних практик «Ґардженіце» – польська театральна група, що виникла в 1977 році з ініціативи Влодзімєжа Станєвського. Назва походить від села неподалік Любліна, де театр має свою садибу.
У 1975 році режисер Володимир Станєвський радикально змінив своє життя, життя тих, хто йому повірив, життя Ґардженіце і усього світового театру. Він опинився у селі, в якому не було нічого, крім села, руїн помістя, верб понад рікою і меланхолії. Привів сюди ватагу, для якої вигадав небувалу естетику. Посеред усього, що придумав Станєвський, найважливішим було відродження античного грецького театру.
Першопочатковою ідеєю театру був пошук нового, натурального творчого середовища, відхід від міста, пошук та знаходження нового адресата, який міг би разом із акторами брати участь у спектаклі та його співтворити. Природнім джерелом натхнення для «Ґардженіц» була традиційна народна культура.
Відкидаючи «раціоналістичне» мистецтво театру, що застосовується у великих міських осередках, «Ґардженіце» реалізують програму, названу Влодзімєжем Станєвським «Примирення із життям».
«Ґардженіце» є авторським проектом свого засновника Влодзімєжа Станєвського. Колектив отримав міжнародне визнання, критики відносять його до типу експериментального антропологічного театру. У зв’язку з регулярною дидактичною активністю в Польщі та за її межами (організація занять та майстер-класів акторського мистецтва для молоді), в 1997 році при товаристві виникла Академія театральних практик. Тут реалізуються дослідницько-мистецькі, музичні та культуротворчі проекти.
Театр розміщується в селі Ґардженіце біля містечка Пяскі, у рештках маєтку XVII століття. Вибір осідку на віддалі від культурних центрів був пов’язаний із ідеєю театру, що передбачала пошук нових натуральних теренів для мистецьких подій. У цьому районі взаємодіяли віками кілька культур – польська, білоруська, українська та єврейська.
З 1978 року театр орендував у діючого в Ґардженіце Народного університету старий хлів, котрий виявився згодом аріанською каплицею кінця XVI століття. Це приміщення 5х7 м² із гостро шпилястим склепінням було пристосоване до потреб театру. Це була перша театральна зала «Ґардженіц» – так звана Зала Авакума (там грали «Житіє протопопа Авакума»). У ній містилося 28 глядачів. Прибулих гостей розміщували у орендованій від місцевого населення халупі, що знаходилася з іншого боку луки за річкою Гучвою.
З 1987 року деякі репетиції та спектаклі відбувалися в більшому приміщенні у західній частині палацового комплексу. У грудні 1989 року голова ґміни Пяски віддав для «Ґардженіц» палац у довічну оренду. Ця сцена місткістю на 100 глядачів слугує театрові до сьогодні. У 1987 році неподалік палацу перенесено автентичну сільську хату, що слугує місцем почастунку для глядачів.
У 2004 році Осередок театральних практик «Ґардженіце» придбав муровану комору 1900 року побудови. У ній відбуваються концерти та мультимедійні виставки, з 2006 року там знаходиться сцена Академії театральних практик «Ґардженіце». В 2008 році театр перейняв право власності на палац та каплицю. В 2010 році «Ґардженіце» отримали 17 млн злотих (близько 6 млн дол. США) дотації з європейських фондів на ремонт палацу, комори та розбудову осередку в рамках операційної програми «Інфраструктура і середовище».
В 2013 році закінчено побудову Європейського Осередку театральних практик у Ґардженіцах.